Листок.


Мене від гілки осінь відірвала,
Від матері, від соків, від життя.
І по кривій смертельного лекала
Я падав вниз в болото і сміття.
Земне тяжіння мороком могили
Вже дихало у зморщене лице.
Я ще в польоті, тільки вже — безкрилий.
Я ще живий. Та повнюся свинцем.
Внизу — калюжі, чоботи й колеса.
Внизу зітруть у порох плоть мою.
Внизу в покоси зжмакані зачеше
Мітла байдуже. Там і зогнию.
І раптом —
* * * * * * * * * * * * * руки.
В теплі, ніжні руки
Я опустився, стомлений з жури.
Хтось вихопив з безвиході й розпуки.

Зіщулились калюжі і вітри.
Зіщулився могильний морок ночі.
І затишно в долонях, як в човні...
І Господа до болю рідні очі,
Як вічність, посміхалися мені..

Ю. Вавринюк.

Всех с Наступающим!