....................
ХАЙ ДОЛЯ ДАРУЕ ВАМ ДОВГОГО ВIКУ,
ЩОБ ХЛIБА Й ДО ХЛIБА ВИ МАЛИ БЕЗ ЛIКУ,
ЩОБ ТЕПЛО ТА ЗАТИШНО БУЛО У ХАТI
I НА ЗДОРОВ"Я БУЛИ ВИ БАГАТI!

Благослови наш, Боже, дім,
Щоб в нім жилося добре всім.
Ти мир і радість назавжди
У наших душах посели.
Хай кожну мить ім’я Твоє
Прославиться, бо в ньому є
Така глибока вічна суть,
Яку з глибин століть несуть
До нас Твої святі слова.
Хай в душах наших воскреса
Надія, віра і любов,
І Син, що у цей світ прийшов
Заради нашого спасіння…
Даруй нам, Господи, прозріння!

Бог чекає

Ми живемо у цьому світі,
Прагнемо розкоші, слави, утіх.
Ми забули, чиї ми діти.
Розлучив нас із Богом гріх.
Але Він про нас пам’ятає
І любов’ю серце горить.
Нас, як блудного сина, чекає,
Щоб обняти і благословить...
А Ісус подає Тобі руки,
Каже кожному: “ Здравствуй, привіт!
Я не хочу з тобою розлуки,
Я для тебе здобув Божий світ,
Я за тебе пішов на страждання,
Біль і гріх я поніс за вас...”
Бог чекає... Не вічне чекання.
Вже приходить призначений час!
Він вернеться на хмарі, у Славі.
Наречену покличе Свою!
Буде правити в Новій Державі.
Честь і славу Йому воздаю!
А тобі вирішувать треба,
Що ти скажеш сьогодні Йому,
Щоб піднятись до Божого неба?!
Що ти вибереш? Світло?!
Пітьму?!

Галина Левицька

ПОДАРУНОК
Моя юність — це чудові квіти
На ясній галявині життя...
Сонце rpiє, чи гуляє вітер —
На душі небесне почуття.
Мудрим Батьком називаю Бога,
Бо Його діла — завжди краса.
Щоб у вічність я знайшов дорогу —
Божий Син покинув небеса.
Віфлеем, Єрусалим, Голгофа —
Стежки переможної любві.
В сяйві Воскресіння, як полова,
Вороги розсіялись в злобі.
Хай Христу струмком подяка льється,
З подарунком я до Нього йду
I в букет Спасителю від серця
Самі кращі квіти докладу.
Понесу їx, хай чорніє oбpiй;
Мене кличуть неземні вогні...
Я дарунок збережу хоробро
I віддам Христу у Вічнім Дні.

Г. П. Винс

Ще ти не вмерла, Україна



Ще ти не вмерла, Україна,
Любима, рідна сторона,
Мій край, пісенно–солов'їний,
I неба, й рік голубизна.



Тебе i голодом морили,
Ти скільки війн пережила.
Коли б відкрилися могили,
Картина б страшною була.



Не треба башту будувати -
Зруйнує Вавилон твій вмить.
Потрібно Господа благати
И каятись в гріхах спішить.



I щоб не стати на коліна
Перед жорстокими людьми,
До церкви протопчи стежину,
Дорослі йдуть нехай з дітьми.



Прийми Христа, свого Месію,
Молитись вчасно не забудь.
I Україна, і Росія,
I всі народи хай живуть.


Віра Савченко

Сіячеві


Ти йдеш по цій землі, зігнувши спину,
Під вантажем добірного зерна
І сієш щедрою рукою безупинно,
І путь твоя із тисяч лиш одна.


Ти сієш у негоду, дощ і холод,
Не спочиває стомлена рука.
На спрагу не зважаєш і на голод, —
Така твоя вже доля нелегка.


Буває, терни глушать ті посіви,
З-під них пробитись важко їм на світ,
Та сієш ти: а раптом буде диво, —
І віра в серці вогником горить.


І часто падає зерно святе на камінь.
Лиш проросло — й уже зів’яло вмить,
Та сієш знов невтомними руками,
Ніщо тебе не може зупинить.


Не раз впаде зерно і при дорозі.
Там птахи налетять і геть склюють.
Твої ж рясні, що землю росять, сльози
Надії квітами пахучими зростуть.


Усе-таки впаде якась зернина
В ріллю, зігріту подихом твоїм,
І прийде та щасливая хвилина:
Зерно заграє колосом важким.


Забудуться і втома, і незгоди,
Бо ти не марно вік земний прожив.
Хоч від людей не бачив нагороди,
Та в Господа вінець свій заслужив.
Лідія Вудвуд

Немов забута скрипка голосна


Немов забута скрипка голосна,
Що у футлярі в темряві лежала,
І мовчки сумувала там одна,
Й з надією на скрипаля чекала, —


Так я чекала, доки прийде час —
І ніжно серце хтось моє відкриє,
І стрепенеться птахом воно враз,
І оживе заснула в нім надія.


Та несподівано прийшов, Ісусе, Ти,
Торкнувся струн забутих, що мовчали,
Моє любов’ю серце освітив —
І раптом струни серця зазвучали.


Твоя я скрипка, Ти — ніжний скрипаль,
Бери мене, Ісусе, в добрі руки,
Хай відійде уся земна печаль,
З Тобою хай не буде вже розлуки.


О, грай, о, грай,хай струни не мовчать,
Нехай вони всім людям сповіщають,
Що лиш тоді серця їх зазвучать,
Коли любов небесна їх осяє,


Бо лиш вона дарує вічність всім,
Нікого одиноким не лишає.
Хто серцем віднайде її своїм,
То вже мелодія ніколи не змовкає.


Лідія Вудвуд

Душа


Марнота заполонила душі,
Наче павутиння мертву хату.
Німоту її зненацька не порушить
Подих вітру мрійливо-крилатий.


Зачинили в хаті двері щільно —
І туди не можна завітати.
Помирає в темряві повільно
Та душа, що мріяла літати.


Раптом — промінець ясний із неба
Крізь фіранку глянув всередину,
Запитав: «Чи є якась потреба?» —
Диво сталось вмить у тій хатині.


Потягнулося усе до сонця,
Усміхнулось щиро, заясніло,
Ожило заплакане віконце,
Двері враз протяжно заскрипіли.


Увірвався в хату свіжий подих,
Павутиння заходивсь зривати
І згрібати непотрібний мотлох,
Усе чисто з неї вимітати.


Сонце кинуло із пригорщі проміння,
Засміялось небо веселково,
Розлетілось мертве павутиння, —
І життя там забриніло знову.


Так проміння Божої любові
Поверта життя душі померлій.
І вона в своїй святій обнові
Сяє, мов дорогоцінні перли.


Лідія Вудвуд

Як довго Тебе я шукала


Як довго Тебе я шукала,
Як довго до Тебе я йшла,
Пісні свої іншим співала,
Любов свою іншим несла.


Чекав Ти на мене терпляче,
Ніколи Ти не докоряв,
Ти бачив: душа моя плаче, —
Зі мною Ти разом страждав.


Коли моє серце боліло,
Розбившись об кригу сердець,
Його лікував щиро й сили
Мені додавав мій Отець.


Коли в темноті я блукала,
Верстала дороги сумні
І щастя в цім світі шукала, —
Зорею світив Ти мені.


Прости, мій Ісусе коханий.
Холоднеє серце моє.
Не знала я: скарб незрівнянний
Любов Твоя вічная є.


Вона мені в темряві — світло,
У спеку — живе джерело,
Вона — мов лілея розквітла
Там, де пустирище було.


Не зможе любові купити
Ніхто за багатства земні,
Та крові ціну заплатив Ти,
Щоб вічність придбати мені.


Лідія Вудвуд

Берег любові


Людська душа так прагне теплоти,
Бо ж створена для вічної любові.
Її згубила. В морі марноти
Вона шукає любий берег знову.


Та де він, берег сонця і тепла?
Куди не глянь, лиш темрява і холод.
Як віднайти любов у світі зла,
Як втишити душі нестерпний голод?


Та раптом промінь в темряві з’явивсь —
Прокинулася втрачена надія,
Маленький вогник в серці заяснів:
Невже здійсниться довгождана мрія?


Полинула душа на той маяк,
На заклики вабливі і далекі…
Там берег довгожданий — вірний знак,
Внизу лиш хвиль бурхливий грізний клекіт.


Та промінь несподівано погас…
І вдарилась душа в холодні скелі…
І, стрепенувшись, озирнулась враз:
Де ж тиха пристань, сонячна оселя?


Невже обман, невже лише міраж?..
І знов кругом холодне грізне море…
Куди летіть, де берега шукать?
Хто зрозуміє безутішне горе?


Враз морок несподівано розтав
І сонце освітило пристань тиху.
Хтось перед нею в сяєві стояв…
Це Той, Котрий беріг її від лиха.


А голос Його лагідний такий!
Душа не знала голосу такого…
Як тепло стало від Його руки!
Яка любов в очах іскриться в Нього!


Відчула, як пронизує її
Тепло Господнє і Господня сила,
Наповнює любов’ю до країв —
І знову виростають в неї крила.


Не страшно вже душі у світі зла,
І не страшні тривоги і спокуси,
Бо берег той омріяний знайшла,
Де вічне сонце і любов Ісуса.

Лідія Вувуд